В селі Новиця, що у
Польщі, стоїть пам’ятний знак з меморіальною таблицею на честь Богдана Ігоря
Антонича. Саме тут, в тогочасному Королівстві Галичини та Володимирії і
народився поет. Був гімназистом, багато читав і з захопленням вчився — мабуть,
саме так можна охарактеризувати ранні роки життя Антонича і початок його
зацікавленості поезією. З книжок Антонич перечитав не лише українську класику,
а й книги, що висувалися на Нобелівську премію з літератури, які того часу були
доступні в польському перекладі. До того ж, він грав на скрипці, виступав на
сцені, писав картини…
В університетські роки
(а Антонич здобув ступінь магістра філософії) поет долучився до неформального
студентського об’єднання тогочасного Львова — Гуртка студентів-україністів. Це
була можливість розвитку української літератури в невигідних тодішніх умовах —
у роки навчання Антонича в Львівському університеті майже не було українських
викладачів, та й сам заклад носив ім’я польського короля
Яна Казимира, бо Галичина була захоплена Польщею.
Перші свої вірші
Антонич друкував під псевдонімом Ігор Ігоренко — настільки йому імпонувало ім’я
Ігор, хоч і хрещений він був Богданом. За свою творчість автор став лауреатом
премії Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка та
літературної нагороди Українського католицького союзу.
Одружитися Антоничу так
і не вдалося, але в поета була наречена — Ольга Олійник. Завдяки її спогадам
багато відомо про його побутові звички, характер. Його поезія народжувалася
разом із музикою — він ходив по кімнаті, наспівуючи мелодію, а потім з
поодиноких наспіваних фраз компонував твір; і у вірші «Дім за зорею» митець
підтверджує свою любов до музики: «Поки я тут, інстинктом чую це: співаю — тож
існую». Ользі Олійник Антонич хотів, за її словами, присвятити видання збірки
«Зелене євангеліє» — вже як своїй дружині; не встиг і посмертне видання у 1938
році, вийшло вже без присвяти.
Помер поет у віці 28
років від давніх проблем — змалечку мав слабке серце, яке не витримало
апендициту і запалення легень. Похований на Янівському цвинтарі у Львові; на
його могилі, мов за пророцтвом самого поета, ростуть клени.
Антонич мав вплив на андерґраундне
мистецьке життя Львова 60-их — 70-их рр., коли про нього згадали після
затяжного мовчання (з 1967 року про нього знову “забули” з посилки радянської
влади — тепер на чергове двадцятиріччя).
Цікавим
був спосіб, у який він писав, адже зазвичай робив це дуже рано вранці, і
потребував записати все відразу, бо інакше — досить швидко міг забути. В одній
зі статей він сам розповідав про це так: «Найкраща пора писати для мене, це
ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява
викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження,
мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком,
одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі
вірші здебільша не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на
свому місці, нічого не можна переставити. В інших порах дня, при
повній свідомості пишу на загал важко й багато виправляю» («Як розуміти
поезію»).
До 110
річчя від дня народження Богдана-Ігоря
Антонича (1909–1937), українського поета, прозаїка, перекладача,
літературознавця в читальному залі було проведено бібліографічний огляд «Його душа у слово перейшла», влаштовано
книжкову виставку.
Немає коментарів:
Дописати коментар