пʼятниця, 12 січня 2018 р.

Міжнародний день слова «дякую»



         Хто й коли вигадав цей день – достеменно невідомо. Принаймні, серед численних свят ООН і ЮНЕСКО такого свята не значиться, хоча там є різні дні, приміром, і такий абстрактний, як Міжнародний день щастя.    Існує версія, що Міжнародний день «дякую» вигадали підприємливі співробітники однієї з компаній, що виготовляла листівки, аби підвищити власні продажі. Як би там не було, але ідея виявилася напрочуд гарною.       Традиція говорити у відповідь слова подяки з’явилася дуже давно. Відтоді вдячність – уміння належно оцінити будь-яку виявлену до нас уважність, всяке зроблене нам добре діло. Вона має велику суспільну вартість, адже підтримує в людях бажання робити добро іншим; бажання ж робити добро іншим – це любов.
          Цей день – гарний привід зайвий раз згадати, що наше повсякденне життя складається із маленьких дрібниць. Почніть день з чарівних слів: скажіть слова подяки у першу чергу своїм рідним і близьким, зателефонуйте тим, хто далеко, згадайте тих, кому колись забули подякувати, бо це гарна нагода виправити ситуацію. І, взагалі, робіть приємні маленькі дрібниці на кожному кроці – кажіть «дякую» частіше, ніж ви це робили раніше.
         Психологи вважають, що слова вдячності дійсно чарівні, вони здатні змінювати наше життя на краще, налаштовувати людей на позитив, гармонізувати взаємовідносини. Деякі дослідження показали, якщо частіше висловлювати подяку іншим людям, покращується фізичне здоров’я, зміцнюються соціальні відносини, а позитивний емоційний стан допомагає впоратися зі стресом.


четвер, 11 січня 2018 р.

До 80-річчя від д.н. Василя Стуса і до 83-річчя від д.н. Василя Симоненка




                      Народжені на Різдво: 
              Василь Симоненко і Василь Стус 



       Існує теорія, згідно з якою природа, наділяючи талантами, думками й устремліннями когось одного, ніби перестраховується, даючи схожий “набір”, а заразом і схожий життєвий шлях ще й комусь іншому – приблизно в одному часовому відтинку, в одній країні, за однакових суспільних умов. Таким чином природа (а може, Бог) ніби говорить: “Якщо одне моє зерня не проросте, його замінить інше…”
             Долі Симоненка і Стуса – двох Василів, народжених на Різдво – а заразом їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять цю теорію. Їм обом боліла Україна – тим великим, неперебутнім болем, якого нікому не під силу втамувати. Кожному з цих двох поетів нелегко було в житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли в тій боротьбі – хоч і кожний по-різному. Обом народження на Різдво ніби обіцяло щасливе життя, а жоден його не отримав. Зате кожен і досі світить у пам’ять свого народу, як провідна Віфлеємська зірка. І цього, мабуть, не так уже й мало.
     В читальному залі влаштовано книжкову виставку «Наша пам'ять про великих українців» та проведено бібліографічний огляд «Розіп'ятий за Україну» — до 80-річчя від дня народження Василя Стуса.

             Вони – з одного покоління. Різниця в роках народження – мізерна (Симоненко народився в 1935, а Стус у 1938). Обоє походять із бідних родин, а тому з самого малечку добре знають усьому ціну. Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які проте часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають – шкільним урокам віддають куди більше своєї уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато в чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.
             Закінчивши школу з медалями, Василі здобувають вищу освіту. Обоє освоюють гуманітарний фах – Стус навчається на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультеті. У вишівських коридорах якраз блукають свіжі протяги хрущовської відлиги. Тогочасне студентство тільки щойно спробувало скинути з себе полуду минулого – колективізації, репресій, тотального страху.
            Навесні 1960 Симоненко вступає до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус – скоро чи не всіх їх змелють жорна тоталітарної машини, яка змовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Симоненко вимагає, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишаються без жодної відповіді – проте вони почуті тими, “ким слід”. Симоненко опиняється в зоні особливої зацікавленості “відповідних органів”. Жити йому залишається рік.
    У вересні 1965, після прем’єри фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, Василь Стус бере участь у першому відкритому громадсько-політичному протесті проти ув’язнень української інтелігенції. Його відраховують із аспірантури – ніби натякають, що краще б йому замовкнути. Стус не замовкає. Він затято критикує радянський лад, протестує проти хвилі арештів. Він, мабуть, інакше не вміє. Він навряд чи зручний і комфортний навіть для самого себе. Подейкують, що совєцькі психіатри навіть поставили йому діагноз “патологічна чесність”.
            Протести Стуса проти порушення прав людини, критичні оцінки панівного режиму врешті-решт спричинили перший арешт. До цього Стус ще не був бунтарем. Він був просто чесною людиною. Справді бунтівні ідеї знайдуть його на тюремних нарах – аби зробити Василя ще безкомпроміснішим, ще незручнішим, ще нещаднішим – передусім до самого себе.
            Симоненкові не судилося досягти таких високих просвітлень, оскільки доля відміряла йому значно коротшу життєву стежку. Симоненкова смерть (та, власне, як і Стусова) досі обростає міфами, здогадами та плітками. За офіційною версією, поет помер від раку нирок. Проте є свідчення, які кидають тінь на цю версію.
            Здається, Симоненко прекрасно усвідомлював свою місію. А головне – у нього таки насправді була місія. А значить – краще відкинути літературні лекала, забути на час про художню цінність, про новаторство або його відсутність.
            У Василя Стуса до попереду – терниста стежка нескінченних осягань. Оскільки до “паперової” роботи його після ув’язнення не допускають, працює на заводах і фабриках, чесно заробляючи на хліб для себе й родини. Одначе Стус уже не може бути просто робітником – увечері повертатися додому, вечеряти, бавитися з сином, а вранці з легким серцем знову прямувати на роботу. У ньому вже посіяне зерно бунту. У 1979 Стус стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують. Цього разу до розгляду справи Стуса беруться значно ретельніше. Вирок – десять років примусових робіт і п’ять років заслання – Стусові винесли не за дії, а власне, за думки.
            Уже в мордовських таборах Стус зробить спробу відмовитися від радянського громадянства, звернувшись до Верховної Ради СРСР із відповідною заявою: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…” Кривавий молох відмовить і в цьому – йому не звикати робити неможливі речі…
            Табірні наглядачі знищили збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим. Йому майже не дають бачитися з рідними, ба навіть листуватися з ними. “Пишите по-русски, так быстрее дойдет”, – радять Стусові. Він продовжує писати українською й навіть ухитряється передати декілька віршів на волю. Чи то ці вірші, що потрапили за кордон, чи то розмови про присудження Василеві Стусу Нобелівської премії, чи й те й інше заразом остаточно затягнули петлю на шиї поета.
            У ніч із третього на четверте вересня 1985 року Стус помер. Можливо, від переохолодження, адже температура в камері, де він перебував останній час рідко піднімалася вище п’ятнадцяти градусів. Можливо, від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Усупереч проханню дружини, рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Перепоховати прах чоловіка й батька теж не дозволили – ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну…
             Як і Симоненко, Стус передчував свою долю: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита”). Проте йому таки вистачило життя, аби повністю виконати своє призначення – піднятися до таких незвіданих висот, куди жодна птиця не долітає, людський голос не долинає, звідки чутно тільки кроки Бога. Саме там відкриваються таємниці всіх на світі трагічних шукань і споконвічних осяянь і там уже немає страху смерті…
   Наділивши обох Василів талантом, мужністю й непримиренністю, природа, схоже, у жодному випадку не помилилася. Обоє – хай і кожен у різною мірою – виконали свою земну місію. Яскраве тому свідчення – могутній ген усвідомлення себе українцем, який вони посіяли в нащадках. Від місії до месіанства – рукою подати. Що ж, так тому і бути. Сніжинки їхнього Різдва досі ще обпікають наші повіки. А значить – так тому і бути. Не на одну, а на тисячу хвилин мовчання.

Прихильники