До 80-річчя від д.н. Василя Стуса і до 83-річчя від д.н. Василя Симоненка

                      Народжені на Різдво: 
              Василь Симоненко і Василь Стус 

       Існує теорія, згідно з якою природа, наділяючи талантами, думками й устремліннями когось одного, ніби перестраховується, даючи схожий “набір”, а заразом і схожий життєвий шлях ще й комусь іншому – приблизно в одному часовому відтинку, в одній країні, за однакових суспільних умов. Таким чином природа (а може, Бог) ніби говорить: “Якщо одне моє зерня не проросте, його замінить інше…”

             Долі Симоненка і Стуса – двох Василів, народжених на Різдво – а заразом їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять цю теорію. Їм обом боліла Україна – тим великим, неперебутнім болем, якого нікому не під силу втамувати. Кожному з цих двох поетів нелегко було в житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли в тій боротьбі – хоч і кожний по-різному. Обом народження на Різдво ніби обіцяло щасливе життя, а жоден його не отримав. Зате кожен і досі світить у пам’ять свого народу, як провідна Віфлеємська зірка. І цього, мабуть, не так уже й мало.

     В читальному залі влаштовано книжкову виставку «Наша пам'ять про великих українців» та проведено бібліографічний огляд «Розіп'ятий за Україну» — до 80-річчя від дня народження Василя Стуса.

             Вони – з одного покоління. Різниця в роках народження – мізерна (Симоненко народився в 1935, а Стус у 1938). Обоє походять із бідних родин, а тому з самого малечку добре знають усьому ціну. Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які проте часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають – шкільним урокам віддають куди більше своєї уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато в чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.

             Закінчивши школу з медалями, Василі здобувають вищу освіту. Обоє освоюють гуманітарний фах – Стус навчається на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультеті. У вишівських коридорах якраз блукають свіжі протяги хрущовської відлиги. Тогочасне студентство тільки щойно спробувало скинути з себе полуду минулого – колективізації, репресій, тотального страху.

            Навесні 1960 Симоненко вступає до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус – скоро чи не всіх їх змелють жорна тоталітарної машини, яка змовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Симоненко вимагає, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишаються без жодної відповіді – проте вони почуті тими, “ким слід”. Симоненко опиняється в зоні особливої зацікавленості “відповідних органів”. Жити йому залишається рік.

    У вересні 1965, після прем’єри фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, Василь Стус бере участь у першому відкритому громадсько-політичному протесті проти ув’язнень української інтелігенції. Його відраховують із аспірантури – ніби натякають, що краще б йому замовкнути. Стус не замовкає. Він затято критикує радянський лад, протестує проти хвилі арештів. Він, мабуть, інакше не вміє. Він навряд чи зручний і комфортний навіть для самого себе. Подейкують, що совєцькі психіатри навіть поставили йому діагноз “патологічна чесність”.

            Протести Стуса проти порушення прав людини, критичні оцінки панівного режиму врешті-решт спричинили перший арешт. До цього Стус ще не був бунтарем. Він був просто чесною людиною. Справді бунтівні ідеї знайдуть його на тюремних нарах – аби зробити Василя ще безкомпроміснішим, ще незручнішим, ще нещаднішим – передусім до самого себе.

            Симоненкові не судилося досягти таких високих просвітлень, оскільки доля відміряла йому значно коротшу життєву стежку. Симоненкова смерть (та, власне, як і Стусова) досі обростає міфами, здогадами та плітками. За офіційною версією, поет помер від раку нирок. Проте є свідчення, які кидають тінь на цю версію.

            Здається, Симоненко прекрасно усвідомлював свою місію. А головне – у нього таки насправді була місія. А значить – краще відкинути літературні лекала, забути на час про художню цінність, про новаторство або його відсутність.

            У Василя Стуса до попереду – терниста стежка нескінченних осягань. Оскільки до “паперової” роботи його після ув’язнення не допускають, працює на заводах і фабриках, чесно заробляючи на хліб для себе й родини. Одначе Стус уже не може бути просто робітником – увечері повертатися додому, вечеряти, бавитися з сином, а вранці з легким серцем знову прямувати на роботу. У ньому вже посіяне зерно бунту. У 1979 Стус стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують. Цього разу до розгляду справи Стуса беруться значно ретельніше. Вирок – десять років примусових робіт і п’ять років заслання – Стусові винесли не за дії, а власне, за думки.

            Уже в мордовських таборах Стус зробить спробу відмовитися від радянського громадянства, звернувшись до Верховної Ради СРСР із відповідною заявою: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…” Кривавий молох відмовить і в цьому – йому не звикати робити неможливі речі…

            Табірні наглядачі знищили збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим. Йому майже не дають бачитися з рідними, ба навіть листуватися з ними. “Пишите по-русски, так быстрее дойдет”, – радять Стусові. Він продовжує писати українською й навіть ухитряється передати декілька віршів на волю. Чи то ці вірші, що потрапили за кордон, чи то розмови про присудження Василеві Стусу Нобелівської премії, чи й те й інше заразом остаточно затягнули петлю на шиї поета.

            У ніч із третього на четверте вересня 1985 року Стус помер. Можливо, від переохолодження, адже температура в камері, де він перебував останній час рідко піднімалася вище п’ятнадцяти градусів. Можливо, від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Усупереч проханню дружини, рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Перепоховати прах чоловіка й батька теж не дозволили – ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну…

             Як і Симоненко, Стус передчував свою долю: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита”). Проте йому таки вистачило життя, аби повністю виконати своє призначення – піднятися до таких незвіданих висот, куди жодна птиця не долітає, людський голос не долинає, звідки чутно тільки кроки Бога. Саме там відкриваються таємниці всіх на світі трагічних шукань і споконвічних осяянь і там уже немає страху смерті…

   Наділивши обох Василів талантом, мужністю й непримиренністю, природа, схоже, у жодному випадку не помилилася. Обоє – хай і кожен у різною мірою – виконали свою земну місію. Яскраве тому свідчення – могутній ген усвідомлення себе українцем, який вони посіяли в нащадках. Від місії до месіанства – рукою подати. Що ж, так тому і бути. Сніжинки їхнього Різдва досі ще обпікають наші повіки. А значить – так тому і бути. Не на одну, а на тисячу хвилин мовчання.

До 90-річчя Г.Г. Яблонської

Галина Гілярівна Яблонська народилася 2 січня у м. Умань Черкаської області.

      Творчу діяльність розпочала артисткою-ученицею Проскурівського українського музично-драматичного театру у травні 1944 року. З 1944 по 1951 рр. Галина Гілярівна – артистка Кам’янець-Подільского, Могилів-Подільського, Вінницького та Дніпропетровського українських драматичних театрів.
         З 1951 року Галина Гілярівна працює на кону Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Галина Гілярівна Яблонська належить до когорти славних корифеїв, які працювали під орудою фундатора театру Г. П. Юри. Її дебютом на сцені театру ім. Франка стала роль Галі у «Назарі Стодолі» Т. Шевченка у постановці геніального актора, режисера Амвросія Бучми.

         Перші ж роботи стали свідченням глибинного акторського обдарування актриси, сповнені щирістю почуттів і справжнім драматизмом. Саме образи із творів національної спадщини стали домінуючими у творчості Майстрині. Тонке відчуття драматургічного жанру, краси українського слова і особливостей національного характеру подарували глядачам образи, що увійшли в літопис надбань української культури: Маруся «Маруся Богуславка», Катря «Не судилося», Дарина «Ой не ходи, Грицю», Галя «Лиха доля» М. Старицького, Софія «Безталанна», Василина «Суєта», Маруся «Житейське море» І. Карпенка-Карого,Гелена «Кассандра» Лесі Українки, Настя «Украдене щастя», Анеля «Для домашнього вогнища», Регіна «Перехресні стежки» І. Франка, Одарка «Пророк» І. Кочерги. Кожна із цих героїнь захоплювала глядачів неординарністю натури, досконалістю акторського прочитання і втілення. Вони увібрали в себе біль, прагнення і мрії про гармонію і волю. 

         Актриса-патріот своїми ролями, своєю працею відкривала найпотаємніші, найзаповітніші бажання і прагнення кожного українця. Проте не лише героїні української спадщини прикрашали творчу палітру актриси. Серед образів, що їх створила Яблонська, чимало ролей зі світової класики та зарубіжної драматургії.
         Варто пригадати Войницьку з «Дяді Вані» А. Чехова, дружину Іля з «Візиту старої дами» Ф. Дюрренматта, графиню К’яреллі, Ілону Чібор з вистави «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Леді Макдуф «Макбет» В. Шекспіра, Аделіну Тошеву «Мата Харі» Н. Йорданова. Вона завжди інша. Вона змітає поняття «амплуа». Її роботи кожного разу переконують, що над істинним талантом час не владний. І сьогодні вона - неймовірно артистична, гранично правдива, в таких діаметрально протилежних образах як Аграфена Семенівна в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» та Олеся Богданівна у «Самотній леді» І. Афанасьєва.

         У 2014 році за виконання ролі Олесі Богданівни у виставі «Самотня леді» Яблонська Галина Гілярівна стала лауреатом Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми у галузі театрального мистецтва. Творчий неспокій, неймовірна, всепоглинаюча любов до мистецтва театру та відкритість до будь-якого експерименту, які є визначальними рисами мисткині, в рік відзначення 160-річчя від дня народження геніального поета, пророка, митця, патрона театру Івана Франка здивували мистецьку громадськість та широкий загал глядачів новою неочікуваною, парадоксальною роботою Г. Г. Яблонської у виставі франківців «Таїна буття» за твором Т. Іващенко, в якій вона створила загадково пронизливий і гранично достовірний образ дружини Івана Франка Ольги Хоружинської. За цю роль актриса відзначена Дипломом Незалежного інтерактивного містичного фестивалю авторів «Німфа» в номінації «За наймістичніший дует» разом зі своїм партнером Олегом Шаварським (2017 р.).
         Протягом багатьох років актрисою створені численні поетичні програми, з якими вона брала участь в концертах, творчих зустрічах, на радіо, на телебаченні. Її по праву можна назвати вишуканим пропагандистом українського Слова, Високої Поезії. Не одне десятиліття Галина Гілярівна очолює жіночу громадську організацію – вона Президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри – молоді України», яка проводить мистецько-просвітницьку роботу серед молоді. Актриса не лише визнаний майстер художнього слова, але й прекрасний сценарист. Серед найпопулярніших сценаріїв, що їх створила майстриня, такі: «Йдемо до тебе, батько наш Тарасе», «Пам’ять Героїв Крут», «Уклін тобі, рідна Мати», «Геній і сучасність» (про долю Тараса Шевченка), «Жіночі голоси. Козача доба», які вона реалізує як режисер із студентами, із ліцеїстами КВЛ ім. Богуна.

   В читальному залі проведено інформаційну годину «В ім'я прозріння» присвячену 90-річчю від дня народження акторки.